ШЕВЧЕНКО І МЕДИЦИНА

шевченкоУ шевченкознавчій літературі неодноразово писалося про медичне оточення Т. Шевченка. Знання історії хвороби, причин і обставин смерті видатних особистостей не тільки задовольняє людську цікавість, але й дає можливість розширити і поглибити знання лікарів з історії медицини.

Як відомо, впродовж свого життя Т.Г. Шевченко часто хворів. Кріпаком хворів скарлатиною, пізніше черевним і висипним тифами, на засланні ревматизмом , цингою.

Отже, спеціалісти виокремлюють такі характерні ознаки хвороби Шевченка: початок і загострення в осінньо-зимовий і зимово-весняний періоди, біль у суглобах і серці в ранній період хвороби, тривалий період компенсації, блідість шкіри, ціаноз, загальна слабкість, швидка втомлюваність, задишка під час незначного фізичного навантаження, скутість рухів, набряк ніг та обличчя, застійні зміни з боку печінки, вимушене положення сидячи у ліжку через напади ядухи. Отож є підстави стверджувати, що, найімовірніше, він хворів на ревматизм, який призвів до стенозу мітрального клапана (стенозу лівого передсерцево-шлункового отвору) і отвору аорти (причиною виникнення їх практично у всіх випадках є ревматизм).

Найімовірніше, що у Тараса Шевченка були ревматизм в активній фазі, ревмокардит із рецидивами. У термінальний період хвороби сформувалася комбінована вада серця з переважанням стенозу отвору аорти і недостатністю передсерцево-шлункового лівого клапана. На тлі цієї вади серця розвинулася і прогресувала серцева недостатність, яка призвела до анасарки, тобто набряку легень, та серцевого цирозу печінки. Безпосередніми причинами смерті стали прогресування тотальної серцевої недостатності і, можливо, на її тлі, тромбоемболія легеневої артерії або фібриляція шлуночків з переходом у асистолію, тобто зупинку серця.

Тарасові Григоровичу Шевченку лікарі рекомендували дотримувати щадного режиму, уникати переохолоджень. З медикаментів призначали серцеві засоби (ми не знаємо ні їх назви, ні складу), опій, пластир із шпанською мухою, а також гірчичники на руки.

Сучасна медицина, використовуючи нинішні можливості й лікувальні засоби, звичайно, продовжила б життя поета, але, найімовірніше, ненадовго. Хвороба внаслідок тяжких умов життя, особливо під час і після заслання, була задавненою.

У Петербурзі його лікували вихованці Медико-хірургічної академії Е.Я. Барі, О.Д. Бланк, О.С. Жидовцев та П.А. Круневич. А лекції з пластичної анатомії ще одного знаменитого військового лікаря — вихідця з України — професора Медико-хірургічної академії І.В. Буяльського Тарас Шевченко слухав, навчаючись у Петербурзькій Академії мистецтв (1833-1844 рр.).

Під час заслання до Орська медичну допомогу рядовому 3-ї роти 5-го батальйону окремого Оренбурзького полку Т. Шевченкові надавали штаб-лікар цього військового формування К.Б. Богословський і молодший лікар Раїмського лазарету О.М. Лавров. Окрім цих лікарів у лікуванні великого Кобзаря брав участь і батальйонний лікар Новопетровської  фортеці С.Р. Никольський.

Подорожуючи Україною, Т.Шевченко також не обходився без послуг лікарів. На своїй Батьківщині він найчастіше лікувався у А.Козачковського.

Андрій Осипович Козачковський (1812-1889) — закінчив Медико-хірургічну академію в С.-Петербурзі, але можливістю зробити кар’єру у військовій медицині, не скористався. Він працював міським лікарем у Переяславі, з Шевченком познайомився в листопаді 1841р.у російській столиці.

Через чотири роки, в 1845 р. Т.Г.Шевченко та А.О. Козачковський мандрували разом по Переяславщині. Саме в будинку цього лікаря, 25 грудня 1845 р., Т.Г. Шевченко написав всесвітньо відомий твір “Заповіт”. Цій події присвятив картину художник Л. Вітковський, зобразивши молодого, але хворого, Тараса Шевченка, який читає тільки-що написаний “Заповіт” своєму лікареві та доброму приятелеві Андрію Козачковському. Картина ця зберігається в Національному музеї медицини України. Як свідчать літературні джерела, з кінця жовтня 1945 р. до січня 1846 р. Тарас Шевченко жив і лікувався у Андрія Козачковського в Переяславі. У 1847 р. Поет присвятив своєму лікареві і приятелеві вірша “А.О. Козачковському. Листування між ними продовжувалося до смерті Шевченка. Окрім лікування, Андрій Козачковський допомагав Т. Шевченкові й матеріально. Остання зустріч між приятелями відбулася в 1859 р.

Переяславський лікар А.О. Козачковський залишив спогади про Т.Шевченка, мав колекцію його малюнків та відіграв велику роль у збереженні особистих речей великого Кобзаря. Піклуючись про надійне збереження дорученої йому найбільшої частини мистецької колекції творів Т.Г.Шевченка, передав її директорові Педагогічного музею військово-навчальних закладів Всеволоду Коховському. Саме ці та багато інших експонатів стали сьогодні окрасою Національного музею Тараса Шевченка у м. Києві.

Наприкінці 1860 р. здоров’я поета було вже остаточно підірвано. Третього листопада у вірші “О люди! Люди небораки!” він пише: ”Іду та кашляю йдучи”. В другій половині листопада з’являється задишка, біль у грудях, загальне нездужання. Того часу Шевченка лікує доктор Едвард Якович Барі. Після докладного огляду лікар констатує серцеву декомпенсацію, цироз печінки, загострення хронічного бронхіту. Хоч як важко було переконати Тараса Григоровича, він таки згодився лягти до ліжка. Та вже після Різдва з’являється застій у легенях, серцево-легенева недостатність, нарешті — асцит. У листі до зведеного брата Варфоломія 29 січня Тарас повідомляє: “Так  мені погано, що я ледве перо в руках держу, і кат його батька знає, коли воно полегшає”.  14 лютого, ледь тримаючи перо у руках, поет пише:

Чи не покинуть нам , небого,

Моя сусідонько убога,

Вірші нікчемні віршувать

Та заходиться  риштувать

Вози в далекую дорогу,

На той світ, друже мій, до Бога

Почимчикуєм спочивать.

Втомилися і підтоптались,

То й буде з нас! Ходімо спать…

Але 15 лютого 1861 р. стан поета дещо покращується. Полум’я свічки, перш ніж згаснути, спалахує. І Шевченко знову сподівається на те, що лікарі йому допоможуть, як допомагали вже не раз. Бо ж не нажився він ще на світі Божому, не зазнав родинного щастя, не збудував над Дніпром омріяної садиби. Та заразом виникають сумніви. Куди йому вже…

В гаю — предвічному гаю,

Поставлю хаточку, садочок

Кругом хатини насаджу;

Прилинеш ти у холодочок,

Тебе мов кралю, посаджу,

Дніпро, Україну згадаєм,

Веселі селища в гаях,

Могили — гори на степах —

І веселенько заспіваєм…

Це були останні поетичні рядки Тараса Шевченка. Доктор Барі, останній приятель-лікар у житті поета закрив Тарасові очі.

Едвард Якович Барі (1826-1893) закінчив Петербурзьку медико-хірургічну академію, доктор медицини, петербурзький лікар. Лікував Шевченка в останні місяці його життя. Встановив остаточний діагноз хвороби. Написав свідоцтво про смерть Кобзаря, де помилково на два роки збільшив його вік. Потім перекреслив число “49”і поправив “47 лет от роду”.

Закінчуючи розповідь про лікарів, що не лише лікували Кобзаря, а й були його друзями, замислюємося, що ж єднало цих людей, окрім відносин “лікар-пацієнт”. Передусім, лікарі тих часів були, поза всякими сумнівами, людьми з ґрунтовною поперед медичної, а нерідко — й паралельно з фахової освітою. Це, звичайно, притягало до них спрагненого друкованого слова Тараса. Чимало лікарів — сучасників Шевченка були його колегами щодо красного письменства — літераторами, поетами, перекладачами, етнографами, і навіть археологами. Ці люди, передусім, були здебільшого позбавлені снобізму і не підкреслювали свого аристократичного походження, високих чинів чи багатства у спілкуванні з колишнім кріпаком у солдатській шинелі.

У свою чергу, кожного інтелігента зачаровувала ця скромна людина, яка володіла всебічним багажем знань — від шедеврів світової класики, історії мистецтв та творів Отців Церкви до проблем технічного прогресу і технології друкарства. Зачаровувала його романтичність, поривчастість і, водночас, моральна чистота, незіпсованість, здатність бути вірним і відданим другом, глибока пошана до жінок.