Медико-соціальна реабілітація інвалідів

medyko-sicialna-reabilitacia-invalidivПроблеми інвалідизації населення, що пов’язані в значній мірі з індустріалізацією, автоматизацією та забрудненням навколишнього середовища, є одним з важливих напрямків діяльності будь-якої держави. В багатьох країнах світу інваліди складають приблизно 10 % населення. Частина інвалідів тимчасово непрацездатна, друга частина представлена особами, що довго не працювали внаслідок хронічних захворювань чи травм. Саме тому виникає життєва необхідність впровадження спеціальних програм, спрямованих на попередження інвалідності та здійснення медико-соціальної реабілітації хворих з тривалою втратою працездатності.

Всесвітня організація охорони здоров’я визначає реабілітацію як комбіноване та координоване застосування медичних, психологічних, соціальних, педагогічних і професійних заходів з метою налаштування особини на оптимум його працездатності. Основна мета реабілітації полягає в тому, щоб за допомогою специфічних заходів зробити інвалідів та осіб, тимчасово позбавлених працездатності, здатними до життя у суспільстві, залучити до нормального особистого й суспільного життя. Є випадки, коли неможливо повернути людину до трудової діяльності, тому відновлення того чи іншого ступеня фізичного, психологічного та деяких аспектів соціального статусу може стати для певної категорії хворих кінцевою метою реабілітації і при цьому мати менше економічне значення, проте відігравати величезну морально-етичну та гуманну роль для інвалідів.

Вирішення завдань відновлення людини як особистості включає в себе всі функції — фізичні, фізіологічні, психологічні, соціальні — є можливим тільки при виконанні всього комплексу багатопланових реабілітаційних заходів. При цьому медичний аспект реабілітації відіграє значну, проте не єдину роль. Одне лише лікування, навіть успішне, в багатьох випадках не може повернути людині здатність працювати, бути економічно незалежним та активним членом громади, а це є кінцева мета реабілітації. Головне, що є загальним в реабілітації і лікуванні — це особистість хворого як найвищий рівень інтеграції життєдіяльності. Хвороба це не тільки порушення, а й відновлення процесів, які відбуваються в організмі. Відновлення може здійснюватися різними способами та на різних рівнях. Стан вищих рівнів інтеграції завжди буде відігравати найважливішу і визначальну роль в подоланні хвороби та її наслідків. Самим наглядним прикладом цього є зв’язок емоційного стану хворого (особливості його особистості, його установки на одужання тощо) з динамікою захворювання. Стосовно реабілітації — то психологічна характеристика особистості хворого може визначати успіх чи невдачу реабілітації. Відношення до хвороби, критичне чи доброзичливе відношення до лікувальної фізкультури, фізичних навантажень, психологічних втручань визначає участь інваліда у цих заходах, а отже і ефект від них. Відношення інваліда щодо повернення до трудової діяльності, самооцінка власного стану визначають в подальшому соціальну активність та формують суб’єктивну оцінку якості життя. Ось чому психологічний аспект реабілітації такий важливий.

Якщо розглядати мету лікування хворого як зцілення його від хвороб, то його соціальні проблеми стосуються лікаря лише відносно. Якщо розглядати мету взаємодії з хворим як його одужання в загальноприйнятному розумінні, то соціальні проблеми мають пряме відношення до тих людей, які займаються його здоров’ям. Якщо залишаються наслідки захворювання, які ускладнюють фізичне чи соціальне існування людини, виникає необхідність здійснення реабілітації. Ця необхідність виникає не після захворювання, а виявляється у процесі захворювання. Необхідність цю слід своєчасно виявити й відповідні заходи повинні розпочатися негайно. Не варто вважати, що роль медичних працівників тут мінімальна або що вони не мають до цього жодного стосунку. Лише об’єктивна оцінка функціональних і резервних можливостей організму хворого, що здійснює лікар, може дати адекватну інформацію про його професійну придатність. Саме ця царина діяльності — реабілітаційна, відрізняється від лікування.

Метою реабілітації є стабілізація стану хворого за допомогою медикаментів, ліквідація чи попередження ускладнень та оптимізація фізичної і психологічної реабілітації хворого з використанням лікарських засобів. Вирішення завдань лікувального аспекту реабілітації відіграє вирішальну роль та визначає ефективність інших відновних заходів. Так, наприклад, призначення постінсультним хворим різних медичних препаратів сприяє прискоренню відновних процесів в ураженій тканині мозку, водночас оптимізує й заходи з відновлення фізичного статусу хворого за допомогою лікувальної фізкультури. Важливе місце на етапі реабілітації займають різні методи фізичної терапії, рефлексотерапії, які за своєю сутністю слід віднести до фізичного аспекту, а за результатами впливу — і до лікувального, і до фізичного аспекту реабілітації. Фізична реабілітаціїя включає в себе використання лікувальної гімнастики, лікувальної фізкультури та навіть фізичних тренувань. Завданням фізичного аспекту реабілітації є відновлення фізичної активності людини до такого рівня, при якому вона зможе обслуговувати себе сама, наприклад, гуляти на вулиці у певному темпі, індивідуально для неї підібраному.

Сьогодні немає сумнівів щодо шкоди необґрунтованого довгого перебування хворого в ліжку. Це приводить до зниження переносимості хворим фізичних навантажень та погіршенню адаптації його до зміни положення тіла з розвитком ортостатичної гіпотензії, збільшенню тахікардії, зниженню об’єму циркулюючої крові та інших проблем. Разом з тим, активізація інваліда повинна відповідати функціональним можливостям його організму на даний конкретний період його захворювання. Програма фізичної активізації при різних видах патології варіюється у широких межах. Наприклад, при побудові програми фізичної реабілітації хворих з постінсультними паралічами та парезами передбачається декілька відновних періодів, які суттєво розрізняються за ступінню навантаження — від лікування положенням, пасивних і активних вправ, масажів, дихальних вправ до лікувальної гімнастики, ходьби, самостійних занять ЛФК і елементів трудотерапії.

Велику роль відіграє психологічна реабілітація. Вона повинна починатися одразу та строго індивідуально. Своєчасна діагностика й корекція психологічних здвигів не тільки допоможе хворому впоратися зі своїми проблемами та пригніченим настроєм, але і визначити його відношення до лікування, реабілітаційних заходів та забезпечити таким чином його усвідомлену участь у власному одужанні. Психологічна реабілітація інваліда тісно пов’язана з його соматичним зціленням і також з вирішенням деяких соціальних проблем. Лікарю та психологу доведеться розмовляти з хворим про деякі соціальні аспекти реабілітації уже в період перебування хворого в стаціонарі. При цьому варто узгодити загальну тактику проведення таких бесід з родичами такого хворого.

Література:

  1. Winkler A. Реабилитация в странах с низким и средним уровнем дохода: текущее положение вещей и перспективы // Міжнародний неврологічний журнал. — 2017. — N 2. — С. 133-134.
  2. Масний О. Головне завдання — максимальна самостійність [реабілітація інвалідів] // Фармацевт практик. — 2017. — № 4. — С. 18-19.
  3. Пономаренко В.І. Реабілітація — складова здоров’я нації // Сучасні медичні технології. — 2015. — № 2/3. — С. 136-138.
  4. Реабілітація осіб з інвалідністю: українські перспективи. — К., 2010. — 40 с. — (Національна платформа з питань реабілітації осіб з інвалідністю).
  5. Слабкий Г.О. Інвалідність як проблема громадського здоров’я: профілактика та забезпечення ефективної реабілітації // Вісник соціальної гігієни та організації охорони здоров’я України. — 2016. — N 3. — С. 4-9.
  6. Хаустова О.О. Психосоціальна реабілітація: проблеми і шляхи вирішення // НейроNEWS. — 2016. — № 2. — С. 25-29.
  7. Чорна Н.О. Мистецтво догляду [реабілітація інвалідів] // Міжнародний журнал Реабілітація та паліативна медицина. — 2015. — N 2. — С. 137-138.