Евтаназія

evtanaziyaТермін  «евтаназія» в перекладі з грецької мови означає «хороша смерть». Цей термін 400 років тому ввів англійський філософ Френсіс Бекон для визначення легкої безболісної смерті. Однак у ті часи людство ще не було готове до активного обговорення цього питання. Лише на початку ХХ століття проблема евтаназії зацікавила вже не тільки філософів, а й медиків та юристів. Сучасне визначення цього терміну було дане Конгрегацією віровчення в «Декларації про евтаназію» у 1980 році, яка пояснила «евтаназію», як дію або, навпаки, бездію, яка за своєю суттю або наміром призводить до смерті, і має на меті усунути біль та страждання.

До добровільного припинення життя суспільство завжди ставилося неоднозначно, причому переважав осуд. Згідно з традиціями та релігійними переконаннями багатьох народів, добровільному припиненню життя, навіть через страждання, немає морального виправдання. Канони та етичні постулати традиційної медицини також тривалий час не дозволяли лікарю допомагати хворим добровільно йти із життя.

У суспільстві в ХХ ст. сформувалися нові погляди на права людини, які передбачають пріоритетність її особистих інтересів. Проблема легалізації чи заборони евтаназії не є новою. Уряди держав світу намагаються прийти до єдиного рішення щодо гуманності чи злочинності пришвидшення смерті невиліковного хворого з метою зменшення його страждань. Звільнившись від догматичних заборон, більшість сучасних дослідників цього питання вважають, що під найвищою цінністю суспільство повинно розуміти реальне благополуччя людини, а не тільки саме її життя. Не можна вважати повноцінним життя, яке приносить людині лише страждання від нестерпного болю. Людина має право сама вирішувати, як їй розпорядитися своїм життям, а суспільство не може її обмежувати в цьому.

Розрізняють два види евтаназії: активну та пасивну. Обидва застосовуються (у країнах, де це дозволено) тільки стосовно невиліковно хворих і на їхнє прохання.

Під активною евтаназією розуміють використання засобів або дій, які прискорюють настання смерті: передозування снодійного, введення отрути, газу. Формами активної евтаназії є умертвіння з жалю, добровільна активна евтаназія і самогубство пацієнта за допомогою лікаря.

Пасивна означає відмову від штучних заходів з підтримання життя (відключення від апаратів штучного дихання, вентиляції легень), припинення лікарської терапії і реанімаційних заходів (спроб масажу серця, дефібриляції та ін.) у людини із зупинкою серця, позбавлення їжі та пиття. За пасивної евтаназії  лікар уникає дій, які могли б підтримати життя. При цьому він або припиняє лікування хворого, або й не починає.

У більшості країн світу, де законодавство дозволяє евтаназію, можливий саме її пасивний вид. На сьогодні це близько 10 країн Європи, Північна Австралія та 50 штатів США. У цих країнах медичні працівники не несуть відповідальності за допомогу пацієнту в припиненні його життя. Проте основою для ухвалення лікарем рішення про припинення лікування є вільне й усвідомлене бажання пацієнта.

В Україні евтаназію заборонено законом. Проблема евтаназії в нашій країні поки не стоїть так гостро, як на Заході, через нейтральну громадську думку, християнські традиції та моральні засади лікарів. Проте нині низка учених-медиків у нашій країні виступають за дозвіл активної евтаназії, а пасивна практикується дуже часто. Коли лікарі рекомендують забрати з лікарні тяжкохворого — це і є справжня пасивна евтаназія.

Прихильники «гуманної смерті» борються за право смертельно хворих людей накласти на себе руки, стверджуючи, що кожна людина має право розпоряджатися своїм життям. Вони вважають, що справжній гуманізм полягає у тому, щоб проявити милосердя до людей, приречених на жорстокі передсмертні муки.

Чи існує межа, за якою варто продовжувати життя людини? На це питання важко знайти відповідь. Противники евтаназії переконані, що її застосування неминуче призведе до криміналізації медицини.

По-перше, у країні існуючий правопорядок і судочинство не здатні захистити громадянина навіть від явно бандитських зазіхань. У цій ситуації створення ефективного захисту пацієнтів від злочинного використання права на активну евтаназію є реально нездійсненним завданням.

По-друге, на відміну від країн Заходу, в Україні питання правового механізму застосування евтаназії є набагато складнішим. Правове регулювання процедури евтаназії повинно здійснюватися спеціальним законом, який би визначав повноваження спеціального державного органу.

Широкий дозвіл евтаназії, його законодавче закріплення може торкнутися етичних і юридичних питань, які поки не можна вважати вирішеними.

 Література:

  1. Губський Ю.І. Паліативна допомога та еутаназія: медико-соціальні, біоетичні, правові аспекти // Здоров’я суспільства. — 2017. — Т. 6, № 1/2. — С. 87-97.
  2. Гузій О. За крок до евтаназії: держава не забезпечує належного рівня паліативної допомоги невиліковно хворим // Український медичний часопис. — 2017. — № 5. — С. 58-60.
  3. Коваль М.І. Контрміра евтаназії — паліативне лікування // Вісник соціальної гігієни та організації охорони здоров’я України. — 2015. — N 3. — С. 54-58.
  4. Лісовенко В.Л. «Медико–психологічні та соціокультурні проблеми гомотрансплантації і евтаназії в Україні» // Психічне здоров’я. — 2013. — № 2 (разом №1/2). — С. 98-103.
  5. Негрич Т.І. Евтаназія та самогубство за допомогою лікаря у хворих на бічний аміотрофічний склероз (огляд літератури та опис клінічного випадку) // Львівський клінічний вісник. — 2015. — № 2. — С. 61-64.
  6. Яковенко В.А. Черная дыра паллиативной помощи [евтаназія] // Therapia. Український медичний вісник. — 2015. — N 11. — С. 20.